Протягом 1936-1941 років фашистська Німеччина та її сателіти захопили майже всю Західну Европу і наблизили кордони до нашої Батьківщини.
По всій Україні, в тому числі і в Сільниці, було оголошено мобілізацію в армію.
Частина жителів села була відправлена на схід країни з технікою і худобою.
Молодь до 1925 року включно планувалося евакуювати в глиб нашої країни.
Але через бездарне керівництво та стрімкий наступ фашистських військ цим планам не судилось бути втіленими в життя.
Значна частина жителів села з різних причин повернулася назад додому.
Невдалою була евакуація молоді 1920-1925 років народження.
Із спогадів Миколи Дмитровича Ободинського:
"8 нипня 1941 року Шпиківським райвійськоматом була оголошена мобілізація молоді для відправки на схід.
Цього дня була сформована команда понад 200 чоловік і відправлена в тил по маршруту Шпиків-Торків-Жабокрич-Брацлав-Ситківці і далі на схід.
З села були мобілізовані всі фізично здорові хлопці.
Відбір проводила медкомісія.
Хворі, малі ростом, були відправлені додому.
Всього з села було мобілізовано ЗО чоловік, в тому числі і я.
Начальником цієї команди був призначений такий же мобілізований як і ми всі житель с. Шпикова Білостенний Василь Тихонович, 1920 року народження.
Йшли пішки.
Через два дні в с. Юрківці Ситковецького (нині Немирівського) району команда розбіглася й ми повернулися додому.
18 липня 1941 року мобілізацію було проведено вдруге.
В цей час німці уже наближалися до Вінниччини.
Серед населення панувала паніка і розгубленість.
Влади в селі вже не було ніякої.
Голова міської ради Мазур Я.Т. та голова колгоспу виїхали на схід країни в тил.
Жителі села почали розтягати по своїх домівках майно колгоспу - худобу, інвентар, техніку- хто що міг.
Наші війська, виснажені кровопролитними боями, відступали.
Ходили чутки, що в районі с. Печери противник висадив десант.
Це ще більше посилило паніку."
Із спогадів Гольденберга Якова Юхимовича:
"Під час другої мобілізації більшість молоді села не з'явилася на призовний пункт 18 липня і залишилася під окупацією.
Лише 8 юнаків: Баланюк Іван Павлович, Ворожбит Дмитро В., Ободинський Микола Дмитрович, Сошинський Станіслав, Сошинський Франко, Саницький Пилип, Швець Василь і я відправилися в далеку дорогу до м. Ворошиловграда (нині Луганськ).
В той день з району було відправлено лише 3О чоловік.
Але в ніч з 18 на 19 липня в с. Торків 22 хлопці з інших сіл району знову втекли.
Залишились лише хлопці з Сільниці, які твердо вирішили додому не повертатись.
Добиралися до Ворошиловграда майже місяць.
Приходилось добиратись підводами, на дахах вагонів.
На другий день подорожі, 19 липня під смт. Кирнасівка нас обстріляли 5 німецьких «Мессершмідтів».
На щастя, все обійшлося благополучно, жертв не було.
Це було наше перше бойове хрещення."
Доля сільницьких юнаків була сумною.
З восьми - 4 загинули (Сошинський С.Я., Сошинський Ф.С., Савицький Ф.З., Ворожбит Д.В.), Швець В.С. та Ободинський М.Д. закінчили військові училища в Сибірі, одержали офіцерські звання і воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Швець В.С. був важко поранений під Сталінградом і повернувся додому в 1944 році без ноги інвалідом.
Помер у грудні 1951 року.
Ободинський М.Д. захищав правий фланг радянсько-німецького фронту (п-о Рибачий), в 1943 році поранений осколком міни, повернувся додому в 1947 році.
Гольденберг Я.Ю. (єврей) - рядовий, поранений в руку, повернувся додому в 1945 році.
Баланюк І.П. під час евакуації з Ворошиловградської області потрапив в оточення і був відправлений до Німеччини, працював у бауера на різних роботах до кінця війни.
Повернувся додому в 1945 році. Помер в 1999 році.
21 липня 1941 року німці вступили в село Сільницю та Лука-Жабокрич.
На території села чи поблизу нього боїв не було.
Моторизовані німецькі війська вступили на територію села зі сторони Шпикова.
З засуканими по лікті рукавами, пихаті, «непереможні».
Багато було важких мотоциклів і важкої військової техніки.
Очевидці розповідають.
Мельник Люба Семенівна:
"Німці були бадьорі й веселі, вигляд у них був свіжий.
При вступі в село вимагали «шпик», «мліко», «яйко».
Наші бійці відступали стомлені важкими боями, не голені, запилені й голодні.
Жителі села їм допомагали чим могли."
Траченко Марія Лук'янівна:
"Десь приблизно в обід в село Лука-Жабокрич вступили німці.
Було багато техніки: мотоциклів, автомашин і т.д.
Самі вояки були вишколені, зухвалі.
На садибі колгоспу, де зараз знаходиться будинок Дубія Івана, розклали похідні кухні, грав патефон.
Всюдисущі хлопчаки були тут як тут.
Деяких німці вгощали макароном з м'ясом.
Горлапанили, співали, а потім почались грабунки, стрілянина.
На щастя, ніхто не загинув."
Німці в селі довго не затрималися, бо переслідували наші підступаючі війська.
З цього часу наступили важкі роки окупації, яка тривала з 21 липня 1941 року по 18 березня 1944 року.
Значну частину території України: міжріччя від Дністра до Південного Бугу, в тому числі частина території Вінниччини та село Сільниця німці передали під протекторат Румунії.
Ця територія називалась Трансністрія.
З приходом в село румуни встановили нові порядки.
Був зібраний до купи розграбований колгоспний реманент.
В селі була створена примарія, старостою якої румуни призначили Шевчука Гордія, секретарем - Рудого Михайла.
Поліцаями були Войнаровський Мілета, Кучер Володимир, Колісник Володимир та Нижник Василь.
Примарія підпорядковувалась жандармерії, яка знаходилася в с. Торків на чолі з дуже жорстоким румунським офіцером Томпою.
Найбільш прислуговував румунам і завдавав лиха жителям села Войнаровський Мілета, якого вбили партизани в березні 1944 року.
Тієї ж ночі були вбиті староста Шевчук Гордій та мопочарка Поліщук Марія, яка заявила румунам хто не здає молока, а вони забрали корови.
В цей період партизанські загони Я.І. Мельника-Д.Т. Бурченка діяли на території Шпиківського району, а в ніч з 13 на 14 березня 1944р. вступили в с. Левківці.
Жінки з Сільниці, в яких румуни забрали корови, звернулися до партизан, ті допомогли повернути худобу.
На території Лука-Жабокрича шефом (головою) колгоспу був призначений Сирота Іван Миронович.
Коли запитуєш старожилів, який він був по натурі, то чуєш однозначну відповідь: «ніякий».
Румунам не прислужував і жителям села не служив.
Працювали багато і тому кожен працюючий старався щось вкрасти.
В селі було постійно кілька озброєних жандармів.
Поліцаями були Свинарик Павло, Михайлов Григорій Андрійович, які ревно служили загарбникам і при приході наших військ були засуджені на довгі терміни.
Старостою спочатку був Кравець Лук'ян, а потім Сакей Стахович Пилипчак.
Обидва були засуджені, а Пилипчак Сакей і не повернувся з місць позбавлення волі.
Поліцаями були при румунах і інші жителі села, але ніяких злочинів проти односельчан вони не скоїли і до суду віддані не були.
Діючого організованого підпілля в селі не було, хоча Тихонюк Михайло був в діючому на території області партизанському з'єднанні Бурченка.
Декілька разів партизани навідувались в село, але поскільки тут не було ніяких воєнних чи інших маломальських стратегічних об'єктів, то вони довго тут не затримувались.
Жителі сіл Сільниця та Лука-Жабокрича надавали допомогу партизанам продуктами харчування, а шеф Нижник М.М. видав зерно з комори.
Для боротьби з партизанами румуни ввели 2-гу кавалерійську дивізію.
Відбувся бій в районі с. Левківці, який тривав два дні і дві ночі.
Сили були нерівні і партизани змушені були відступити з с. Левківці в сторону м. Жмеринки.
Після бою румуни почали розшук партизанів у Сільниці і вбили трьох жителів: Кислицю А.П., Колісника П.С. та Шемчишеного А.І.
Румуни встановили в селі суворий режим.
Щоденно виганяли людей на роботу.
За найменшу провину били нагайками.
Але дисципліни й порядку не було.
Люди працювали під примусом, старалися хоч що-небудь вкрасти, щоб якось прожити.
Земля оброблялася примітивно, весь врожай румуни вивозили.
Жили селяни за рахунок присадибних ділянок, які копали лопатами.
Ніяких промислових товарів не було, люди ходили в домотканному лахмітті.
Умови життя буди надзвичайно важкі.
Румуни дуже боялися партизанів, а тому забороняли всякі зібрання не тільки вечорами, але і в день.
Ввечері заборонялося в хатах світити каганці.
Ніякої інформації про події на фронті жителі села не одержували.
Румунські посіпаки не всі вели себе агресивно.
Деякі розуміли неминучість краху задумів Гітлера і навіть відкрито про це говорили.
Лише окремі з них, особливо начальник Торківської жандармерії Томпа принесли жителям села багато лиха, утисків, погроз.
До війни в селі проживали чотири єврейські сім'ї: Гольденберг Песя, Клейман Лейба, Клейман Молка та Шварцман Лейба.
Розповідає Мельник Галина Яківна:
"Під час окупації всі єврейські сім'ї були заточені в табори «Гетто», організовані румунами в селах Печера та Рогізна.
Клеймани Лейба та Молка померли з голоду, а Гольденберг Песі і Шварцман Лейбі вдалося втекти і вони переховувалися в жителів Сільниці та Лука-Жабокричу до звільнення від окупації."
Навесні 1944 року серед жителів села почали ходити чутки про наближення радянських військ до Вінниці.
Німці відступами. Це помітили жителі села.
Спогади Ніни Володимирівни Мазур:
"При відступі в селі зібралося багато німців.
До нас вони пригнали коней і розмістили в хліві, а нашу корову і свині вигнали надвір.
Перед тим мати попрала домашню гребінну білизну, яку німці забрали на онучі.
Маму примусили варити їм суп.
Ми дуже переживали, щоб німці не забрали худобу.
В сусідів теж заводили коней у хліви, а в Попіщука Тодота - в комору, де був викопаний льох, в якому зберігалася картопля.
Під вагою коней стеля провалилася і кінь упав в льох, де німці його і залишили, тому що тікали від наших військ.
Господарям довелося скликати сусідів, щоб витягти коня."
18 березня 1944 року частини 35 гвардійського корпусу Радянської Армії, 3 Повітряно-десантної Уманської дивізії 27 армії ІІ-го Українського фронту під командуванням І.М. Конєва звільнили с. Сільницю і Луку-Жабокрич від німецьких загарбників.
99б днів мешканці села були під владою німецько-румунських загарбників.
Із спогадів Павлової Ганни Францівни:
"Ми з жінками працювали в полі по обробітку цукрового буряка.
Десь під обід хтось з односельців прибіг на поле, збуджений і радий і закричав: «Перемога!».
Всі покинули роботу і пішли на центральну садибу господарства.
Біля клубу грала музика, духовий оркестр.
Надзвичайно велика збудженність в людей, та радість і сльози переповнювали душі жителів."
Боїв таких в с. Сільниці та Лука-Жабокричі не було.
Однак наші війська під селом Жабокрич зазнали значних втрат.
Командир одного з підрозділів, що рухався з Тульчина на Луку-Жабокрич і Сільницю, в с. Копіївка переплутав маршрут і замість с. Лука-Жабокрич підрозділ пішов на Жабокрич і попав в німецьку засідку.
На окраїні лісу перед селом відбувся бій, в якому наші бійці зазнали прикрих втрат.
Тут було вбито і поранено до 25 радянських воїнів, останки яких покояться в братській могилі смт. Шпиків.
На привеликий жаль, імена загиблих воїнів невідомі.
А на окраїні Жабокрицького лісу, що прилягає до с. Лука-Жабокрич, юні слідопити під керівництвом вчителя Свиридова Федора Петровича знайшли одну могилу невідомого солдата, що загинув у цьому бою.
9 травня 1985 року останки героя були перезахоронені біля пам'ятника загиблим воїнам у с. Сільниця.
В 1944 році німецька армія, втративши славу непереможної, безпорадно відступала під ударами радянських військ.
На відміну від 1941 року німецькі солдати відступали стомлені, голодні, брудні, деморалізовані зі словами «Гітлер капут».
А радянські воїни наступали буквально по п'ятах німців - бадьорі, веселі, впевнені в своїх силах і перемозі, хоч і їм було нелегко наступати по розкислих весняних дорогах України.
Жителі села з великою радістю зустрічали своїх визволителів - солдат і офіцерів.
Зразу ж після звільнення села від окупантів всі чоловіки пішли на фронт.
Більшість з них воювали в Карпатах, Молдавії, Румунії, Угорщині, звільняли Чехословаччину, Югославію та інші країни у складі 2-го Українського фронту.
Очевидці згадували, що в Румунії зайшли в одну з хат і побачили на стіні портрет Томпи.
Стали питати де він, зробили обшук і знайшли в льоху.
Він пізнав сільничан, блідий, переляканий і навіть не просив про пощаду.
За всі його злодіяння перед жителями села по законах воєнного часу його розстріляли...
Жителі села приймали активну участь в боях на різних фронтах Великої Вітчизняної війни.
Пройшли фронтовими дорогами з 1941 по 1945 рр. рядовий Дубій Василь Онуфрійович, який перше бойове хрещення одержав під Тулою при відступі наших військ.
Після лікування він знову на фронті, в одному з боїв під Гомелем він був поранений вдруге.
Приймав участь в боях під Москвою, Орлом, на Курській дузі, війну закінчив в Німеччині.
Немало зазнали лихоліть війни і пройшли фронтовими дорогами 1941-1945 рр. секретар комсомольської організації 20-х років Заремба Яків Кирилович, сержант командир гармати Голуб Іван Петрович.
Вів героїчну боротьбу на підступах до Сталінграда ст. лейтенант Швець В.С.
Учасниками важких боїв за озеро Балатов в Угорщині були батько і син Свиридови Петро Харитонович та Федір Петрович.
В одному з боїв Петро Харитонович загинув смертю хоробрих, а сину вдалося вистояти.
Дійшов до Берліна і приймав участь в штурмі Рейхстагу рядовий Мельник Яків Іванович; захищав Далекий Схід від японських самураїв і загинув смертю хоробрих ст. лейтенант Ободинський Степан Дмитрович.
Важким був шлях до Перемоги жителів села.
Розповідають учасники бойових дій.
Стецюк Павло Афремович:
"Я воював у складі 2-го Українського фронту 191 артбригади 91 артполку в 1944-1945 рр.
Приймав участь в ліквідації Яссо-Кишинівської групи німецьких військ.
Пройшов з боями Румунію, Угорщину, Чехословаччину.
Головним завданням батареї було знищення прямою наводкою німецьких танків.
Пригадується такий бойовий епізод.
Це було в Угорщині на окраїні міста Дебрецен.
Німці вирішили відкинути нас від міста.
Рано-вранці на нашу піхоту почали наступати німці при підтримці танків.
Я був навідником 76-мм гармати.
Ми відкрили вогонь по танках.
Розгорівся запеклий бій, який тривав до половини дня.
В цьому бою було підбито 10 німецьких танків.
Я був поранений в ногу. За цей бій я нагороджений орденом Червоної Зірки."
Ронський Олександр Петрович:
"Воював у складі кулеметно-артилерійського батальйону 76-мм гармат протитанкової батареї.
Виконував обов'язки заряжаючого, навідника, а згодом командира гармати.
Був такий випадок у Чехословаччині.
При наступі наших військ німецька зенітна батарея відкрила вогонь прямою наводкою по нашій піхоті.
Наша батарея почала вести вогонь по зенітках.
В цю мить по нас відкрила вогонь німецька 122-мм мінометна батарея.
Зав'язався запеклий бій.
Я був поранений в ногу і контужений.
Ми знищили німецьку зенітну батарею, наша піхота пішла вперед.
За цей бій я нагороджений Орденом Слави 3-го ст.
Війну закінчив у Празі."
Михайлов Степан Іванович:
"Перебував на фронті з березня 1944 року до кінця війни в 360 стрілковому полку 2-го Українського фронту автоматником.
В одному з боїв в Угорщині біля міста Печі осколком снаряда поранений в ногу і був відправлений в госпіталь до міста Тимошора в Румунії.
Після лікування знову на фронт в Австрію.
Закінчив війну у м. Відні."
Нагороджений медаллю «За відвагу» та орденом Слави 3-го ст.
Пилипчак Павло Тихонович:
"Я піхотинець-кулеметник.
Важко мені дісталась Перемога.
6 вересня 1944 року при штурмі столиці Угорщини Будапешту був важко поранений у бедро лівої ноги, при цьому втратив свідомість.
Хвилею вибуху мене відкинуло далеко в руїни.
Тривав запеклий бій.
Не пам'ятаю хто мене переніс в окремий будинок і зробив перевязку, але коли повернулась свідомість, то я відчув страшенний біль.
В цьому будинку я один пролежав без всякої медичної допомоги три дні.
Мені загрожувала смерть і я вирішив якось рятуватись,
Зібравши останні сили, я виповз надвір і випадково зустрів односельчанина теж пораненого в руку Сироту Григорія Степановича, який врятував мене від явної смерті.
В госпіталі в м. Сучава (Румунія) я зустрівся з другим односельчанином Болдою Василем Михайловичем, який був контужений (йому засипало землею очі) і впізнав мене по голосу.
Лікувався я в Румунії і в Тульчині. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги»."
Ободинський Микола Дмитрович:
"Мені довелося захищати важливу ділянку фронту на півночі нашої країни, п/о Рибачий, в тому місці, де наші війська не дали можливості фашистам переступити кордон нашої Вітчизни до кінця війни на скелі Муста-Тунтурі.
Там у жовтні 1980 року на місці прикордонного знака на державному кордоні поставлений обеліск (на якому перераховані військові частини), в тому числі 101 артполк, в якому доводилось мені воювати, та захищати цю священну землю.
Війна на п-о Рибачий мала свої характерні особливості.
Суворий клімат, горбиста і кам'яниста місцевість, довгі засніжені зимові ночі, ураганні вітри надто ускладнювали бойові дії, особливо артилерії.
Ми були відрізані від «Великої землі».
З трьох сторін півострів омиває Баренцове море, а з четвертого проходила лінія фронту.
Зв'язок з «Великою землею» був можливий лише взимку морем під час полярної ночі.
В травні 1942 року я прийняв командування вогневим взводом 4 артдивізіону, 104 ПАПКП.
Перше бойове хрещення на фронті одержав влітку І942 року, коли фашисти вирішили знищити взвод.
З цією метою був висланий літак німців для коректування вогню трьох 105-мм артилерійських батарей противника.
Цього розвідувального літака на фронті називали «Рама».
В той час фашисти мали великі переваги в техніці і боєзапасах, а наші артилеристи тримали ліміт снарядів на випадок наступу німців.
Розпочалися трагічні 2,5 години переживання під вогнем німецьких батарей.
Залишити вогневу позицію не було можливості.
Весь особовий склад взводу при мертвій тиші заховався у землянках, чекаючи смерті.
Снаряди лягали все ближче і ближче до вогневої позиції.
За мить одна землянка зруйнована.
Всі бійці цієї гармати, в тому числі і я, виявились під завалом.
Хто зумів вибратися з-під завалу - перебігли в іншу землянку.
Коректувальник переносить туди вогонь.
Прямим попаданням противник розбив одну гаубицю, перерваний зв'язок, висланий телефоніст загинув.
Пошкоджено багато снарядів.
Створилася безнадійна обстановка.
На землянці запалав вогонь від загорання порохових пакетів.
Це ще більше ускладнило наше становище.
Але ця пожежа фактично врятувала нас від неминучої смерті.
Противник вважав, що і з другою землянкою покінчено і припинив вогонь.
Пригадується інший бойовий епізод, коли на нашу батарею на новій вогневій позиції бомбили німецькі літаки з повітря.
Не знаю скільки їх було точно, але нам здалося до 30.
На нашій ділянці фронту зенітних батарей та літаків не було.
Німці буквально перевернули все догори ногами.
Нічого не було чути, крім гулу моторів, автоматних черг та завивання бомб.
Від переживання волосся на голові ставало «дибом».
І знову пряме попадання в землянку (на щастя вона була пуста), виведена з ладу гаубиця, пошкоджено велику кількість снарядів, на позиції валялося до 30 нерозірваних авіабомб.
В 1943 році я був поранений в ногу і ліву легеню.
Останнє бойове випробування прийшлось пережити під час наступу наших військ і прориві досить сильної лінії оборони противника в жовтні 1944 року.
Для коректування артвогню наступаючої піхоти я був призначений командиром корпоста 4-го артдивізіону.
Протягом двох діб піхота штурмувала укріплення противника.
Дув буремний вітер, йшов сильний сніг, який збивав з ніг наступаючих.
Нам доводилося дуже часто міняти позицію тому, що снайпери буквально полювали за нами.
Але німецька оборона була зломлена, противник почав в паніці відступати і центр Печенської обл. м.Печенга було звільнено.
За операцію по коректуванню артилерійським вогнем я був нагороджений орденом «Вітчизняної війни II ст.».
Закінчив війну у Північній Кореї."
Мужньо боролися наші односельчани з німецькими фашистами.
За героїзм і відвагу в боях за Батьківщину були нагороджені орденами, медалями 67 чоловік, зокрема: двома орденами Слави II і III ступеня Шелестюк Федір Карпович, орденом «Вітчизняної війни II ступеня» Ободинський Микола Дмитрович.
Орденом «Червоної Зірки» нагороджені:
Дубій Василь Онуфрієвич, Забільський Пилип Михайлович, Онищук Дмитро Ефремович, Озерянський Микола Якович, Пилипчак Дмитро Єфремович, Сирота Григорій Степанович,Стецюк Павло Ефремович, Траченко Костянтин Степанович, Баланюк Ніна Павлівна, Траченко Іван Лазарович.
Орденом «Слави III ступеня» нагороджені:
Бевзюк Василь Ілларіонович, Бондарчук Григорій Касіянович, Дубій Петро Якович, Кравець Сільвестр Микитович, Колісник Микола Іванович, Майструк Микола Сергійович, Михайлов Степан Іванович, Мазур Іван Онуфрійович, Миронов Василь Іванович, Нижник Степан Миронович, Павлов Михайло Лук'янович, Озерянський Кирило Якович, Омельчук Павло Іванович, Пилипчак Іван Прокопович, Прачук Григорій Васильович, Панчук Євген Андрійович, Свиридов Федір Петрович, Дмитрук Юхим Мойсейович, Сошинський Кирило Савович, Швець Федір Йосипович, Швець Петро Тодотович, Ковбасюк Федір Федорович, Процюк Василь Петрович.
Медаллю «За бойові заслуги» нагороджені:
Баланюк Микола Іванович, Білявський Франко Францович, Білявський Антін Миколайович, Бурячок Михайло Дмитрович, Глухий Микола Сидорович, Голуб Іван Петрович, Заремба Яків Кирилович, Заремба Трохим Опанасович, Пилипчак Павло Тихонович, Рижий Іван Андрійович, Стецюк Андрій Артемович, Стецюк Павло Ефремович, Решутко Володимир Францович, Дмитрук Василь Васильович, Чорнокульський Степан Іванович, Каганський Ісаак Григорович.
Великі втрати село понесло під час Великої Вітчизняної війни.
І найбільша втрата - це люди, жителі села, які загинули в боях з лютим ворогом.
В період Великої Вітчизняної війни було мобілізовано в армію 522 чоловіки.
Станом на 1 січня 2009 року в живих із учасників бойових дій залишилися тільки Ронський О.П., Стецюк П.Є., Ясинецький М.П.
Пройшли роки.
Сьогоднішнє покоління, жителі села свято бережуть пfм'ять воїнів-односельчан, які загинули в 1941-1945 рр.
До пам'ятника загиблим воїнам-односельчанам і могили невідомого солдата, яка знаходиться поруч з пам'ятником, вони приносять живі квіти, щорічно поіменно вшановують пам'ять воїнів, які віддали найдорожче — життя за свободу і щастя майбутніх поколінь.
Тут відбуваються урочисті проводи до лав українського війська, тощо.
В 1985 році в день 40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні біля сільської школи висаджена березова алея пам'яті в кількості 231 дерево.
Всі дерева добре прижилися і в даний час прикрашають центр села.
Вічна слава героям-односельчанам, хто ціною свого здоров'я і життя захистив нашу Вітчизну від поневолення!
